ПУБЛІКАЦІЇ

Як творчі ініціативи громадянського суспільства можуть змінити життя прифронтових міст сходу України?

(Інтерв'ю Вікторії Городинської на KyivDaily)

«Донбас надзвичайно ресурсний»: якого майбутнього прагнуть для регіону школярі?

(Георг Жено та Євгенія Стрижкова на Громадському Радіо)

"Така терапія дуже важлива для дітей Донбасу, для будь-якого школяра. Ці проєкти допомагають зрозуміти навколишнє середовище зовсім іншими інструментами. Побачити його не таким, яким ми звикли бачити його кожного дня..."

(Єлизавета Цареградська, Євген Савватєєв, Громадське радіо)

"Пісні, які ми записали, насправді не лише про міста Донбасу, але місцева географія в них відчувається, вона майже у кожному другому рядку. Це пісні про те, що відбувається із моїми співавторами — дітьми, і як вони це долають..."

(Юрій Гуржи, презентація альбому "Нова Симфонія Донбасу" у передачі Андрія Куликова "Пора Року" на Громадському радіо)

"У нашій роботі найголовніше — нікого не образити. Але дуже важливо, щоб учні взяли із собою високоякісне мистецтво, тому що воно діє лікувально для них. Думаю, це розуміння міцно поєднує мене, Дена Гуменного та Анастасію Тарханову..."

(Георг Жено, інтерв'ю Kyiv Daily)

"«А там — Дебальцево!» Марина вказує праворуч, у бік крутих донбаських пагорбів, де сталася найстрашніша трагедія цієї війни. Ми стоїмо «на бугрі» (так тут називають холмисту місцевість) та збираємо терен. Праворуч — ДНР і поле. Ліворуч — ЛНР та інше поле. До Стаханова чи Кірова лічені кілометри..."

(Ден Гуменний, журнал “Заборона”)

Альбом "Нова Симфонія Донбасу" складається з 12 треків про жіночий футбол, крейдяні гори, клуб "Восток", карантинні обмеження та дрифт на шкільному автобусі донбаським автобаном.

Детальніше — у подкасті Юрека Якубова з Юрієм Гуржи.

(підкаст на ЛюкМедіа)

"Ab nächsten Tag geht es an die Arbeit. Jeden Morgen fahren wir jetzt um 7.40 Uhr mit dem Schulbus nach Troitske. Draußen schneit es, drin ist die Heizung kaputt, wir frieren, aber nach einer halben Stunde steigen so viele Schüler ein, dass es langsam wärmer wird. Man sagt, dies sei das optimale Transportmittel, um ungefährdet ans Ziel zu kommen, denn alle gehen davon aus, dass ein Schulbus mit Kindern an Bord nicht beschossen wird.

Irgendwann hält der Bus im Schulhof, direkt vor dem Mahnmal für den 31-jährigen Soldaten, der vor einigen Monaten bei einem Artilleriebeschuss ums Leben kam. Auch in der Schule sind Minen, Bomben und Raketen nach wie vor ein Thema. So wie in jeder Berliner Schule Plakate hängen, die zeigen wie man die Hände richtig wäscht, hängt hier in jedem Klassenzimmer ein Poster mit Hinweisen, was zu tun ist, wenn man ein bombenähnliches Objekt auf der Straße findet".

(Yuriy Gurzhy, Der Tagesspiegel)

"Ми вже записали кілька потужні хітів у різних стилях, які відображають щоденне життя цих дітей. Але в той же час — говорять про великі теми, які існують зараз у світі: #MeToo, домашнє насилля, переоцінка ролі чоловіка у суспільстві та побуті. Все це турбує сучасних підлітків і вони відверто та жорстко виборюють свої права. Але водночас, будують діалог у безпечному просторі. Вони репетирують доросле життя та своє до нього ставлення. Все, що зараз відбувається на Донбасі — це і є музика. Яку ми беремо з собою"

(Ден Гуменний для журналу Marie Claire)

"Зараз вагонетки через Райгородок не ходять. Залишились лише крейдяні гори. Колись білі, а тепер — сірувато-коричневі. Їх видно з вікна місцевої школи. Маленьке містечко — єдина школа. Марна крейдяна гора за вікном та дві корисні гори у дворі: дрова та вугілля. Ці гори зігріють взимку. Центрального опалення немає, тому умовно-старий корпус школи та умовно-новий обігріваються окремими котельнями. Час тут не лише відносний, він ще й дискретний..."

(Ден та Яна Гуменні, журнал “Заборона”)

"Театр має розмовляти тією мовою, яка відповідає часу, в якому він працює, мені так здається. Театр завжди про тут-і-зараз, або він тікає від тут-і-зараз. Ми сидимо у прекрасній залі, дивимося виставу з гарними костюмами. Прекрасно! Але має бути альтернатива. І ми про альтернативу..."

(Ден та Яна Гуменні, інтерв'ю "Громадському Радіо")

"Для меня это, в первую очередь, пространство поиска. Причем пространство поиска не только новой менеджерской модели театра, но и альтернативного театрального языка, в пределах которого театр преодолевает свои границы и не боится использовать инструментарий современного искусства, но при этом — все равно остается театром. С другой стороны — это глобальный образовательный проект продолжительностью в 4 года..."

(Ден Гуменний, інтерв'ю Анні Калугер, портал .Yabl)

Це своєрідна сповідь дітей про любов та ненависть до рідних міст. Театральними засобами вони розповідають про рідні місця, свій досвід, відчуття та дорослішання, що припало на роки війни.

Міста цих дітей обстрілювали. Мешканці тікали з них або залишались і ховались у підвалах. А школи на очах цих дітей перетворювались на руїни. Слухаєш ці спогади і переживаєш все разом з ними, пригадуєш своє дитинство. Чим відрізняється ця молодь від тієї, що ходить вулицями Берліна? Зовнішньо — майже нічим, а от внутрішньо...

На мою думку, це була важка, але чудова спроба режисерів достукатись до німецької аудиторії, зокрема, молоді, якої було чимало у залі. Під час вистави я буквально занотовувала чи не кожну почуту історію...

(Анастасія Магазова про гастролі "Мiста з собою" в "Literarisches Colloquium" у Берліні)

"The project VNGRDR offers a methodology for developing urban space using tools borrowed from contemporary art. It is an interdisciplinary experiment that explores the relationship between the urban environment of the post-Soviet mikrorayons and the behavioural patterns of its inhabitants".

(Iryna Tsyba, Den Humennyi for "CANaction Magazine")